Яка сила слів?

      Про слова часто говоримо, що вони порожні. Нерідко вважаємо, що сказане не має такого важливого значення, як зроблене. Наприклад, у почуття чи ставлення до нас ми віримо не зі слів, а вчинків. У цьому є якась частка істини. Але – тільки часткова.
      Переконана, що у словах є неабияка сила. Говорячи відкрито, ми позитивно чи неґативно налаштовуємо людей у ставленні до себе. Словами легко образити. Але ж наша внутрішня правда говорить, що цього не слід робити. У того, хто слухає власну істину, само собою виникає бажання використовувати слова, як і все інше внутрішнє, заради блага.
      Ніяким іншим способом, окрім словесного, нам не вдасться переконати ближнього, ми не зможемо дати обіцянку, обговорити плани, побажати хорошого. Слова є добрим помічником, коли потрібно «підсилити» зроблене чи обдумане. Ти довів свою любов дорогій людині безліччю дій. Чудово. Але коли ти ще й говоритимеш тій людині, що любиш, то, повір, три слова «Я тебе люблю» стануть маґічними.
      Є слова «чарівні», як нас вчили з дитинства. Пам’ятаєш? Кажучи «будь ласка», «дякую», «доброго дня», «на добраніч», ти не тільки виглядаєш ввічливим, а й власноруч плетеш, образно кажучи, золоту павутинку добра поміж людьми. Невидиму, але наповнену теплом.

      Слова є не завжди. Їх нема у байдужості. Так. Байдужість мовчить, навіть коли говорить. Це інша мова. Мова апатії, інформаційна, прохолодна. Вона також потрібна, зокрема, у контактах із колегами, з якими ти не зв’язаний дружніми стосунками, перехожими, в офіційних установах. Але недоречна у спілкуванні з тими, хто з твоєї волі поселився в твоєму серці. Так само, як і пестливі, ніжні, грайливі слова є зайвими у формальному спілкуванні.

      Та повернемося до стосунків із близькими. Ти повинен мати щирі й віддані стосунки у власному бутті. Їх допоможе тобі віднайти твоя істина. Запитай її знову і знову. І чим більше у тебе буде до неї запитань, тим легше виділятимеш її голос із-поміж тисячі інших та з її допомогою ступатимеш у правильному напрямку.
      Починаючи дану розмову, я отримала невелику підказку: «Не забудь написати про небалакучих людей». А які вони небалакучі люди? Є люди німі, глухі. Але й вони говорять. Поглядом, посмішкою, кивком голови. Це приємно. Отже, така людина не у відчаї. Вона спілкується з довколишніми безсловесно. Оформляє в уяві такі ж слова і передає іншим мімікою та жестами. Адресат, отримавши їх, відреагує так само, як, почувши ту ж думку в звуках.

      Ти можеш говорити. Природа дала тобі тіло, близьке до досконалого. То чому ж ти небалакучий? Висловлюєш свої побажання, розмовляєш по телефону, дякуєш за надану тобі послугу чи отриману від когось річ, робиш замовлення, вітаєшся зі знайомими, запрошуєш у гості, промовляєш молитву, наспівуєш, коли приймаєш душ, кричиш, коли щось тебе не влаштовує. Ти небалакучий? Вважаєш себе мовчазним тому, що ти не такий язикатий, як котрась із твоїх знайомих чи знайомих знайомих, яка любить багато часу витрачати на обговорення побаченого або почутого. Так, ти не такий язикатий. Але ж і не німий. Називати себе неговірким зручно тоді, коли не хочеться говорити те, чого від тебе чекають, або нема відповідних думок. Найпоширенішими ситуаціями, коли людина вдається до обману, стверджуючи, що вона неговірка, є небажання заглиблюватись у брехню, оформляючи словесно ті почуття, яких нема, або коли нічого сказати на тему, обговорювану при тобі.
      Звичайно, якщо товариство, в якому ти є, обговорює щось нецікаве чи незрозуміле для тебе, ти не зобов’язаний підтримувати розмову. Хоч тактовним залишатися ти повинен. Яким чином? Або відійти, перед тим вибачившись, або спробувати ненав’язливо змінити тему.

      Твоя половинка потребує від тебе слів. Насамперед – про підтвердження почуттів, а згодом погоджується на будь-яку словесну увагу до неї. Якщо вона чи він вимагає від тебе говоріння або просить про це, то це не її(його) недолік, це – твоє недопрацювання. Якщо ти не відчуваєш тепла і любові до партнера, про які він хоче чути, то чому ви залишаєтеся партнерами? Якщо нема емоцій, то й слова, які б належним чином описували ці емоції, не прозвучать. Якщо ж ви все-таки ніжно, віддано ставитесь одне до одного, то чому про це мовчати? Варто не допускати моменту, коли дорога людина проситиме про приємні промови. Говорити про почуття слід. Можливо, не надто часто, але треба.. Поговори про це раз, другий, а згодом час від часу нагадуй. Але пам’ятай, що це не мають бути проповіді чи виступи, які можуть втомити. Це – прості слова чи слово, промовлене або написане. Вчасно. А коли вчасно? Прислухайся до внутрішнього голосу. Переконана: він говорить, що вчасно – це тоді, коли від тебе чекають слів, коли ти маєш що сказати, і, головне, – коли хочеш сказати щиро.
      Якщо не хочеш говорити про почуття чи ставлення, тобі здається, що все зрозуміло без слів, чи ти мовчиш, бо так бажається, але сказати варто було б, і тобі на це натякають або навіть просять про це, чи таке мовить голос із твоєї середини, то ти обманюєш себе або ближнього. Бо заради того, щоби поїсти, ти купиш продукти, приготуєш їжу, поїсиш. Щоб побачити п’єсу, придбаєш квитки, сходиш до театру, витративши на все це немало часу і зусиль. То чому ти не витратиш значно менше часу на важливіше – на те, щоби прихилити до себе дорогу людину, а не відштовхувати її. Щоб не тільки зробити їй приємно, а й розвинути, зміцнити ваші стосунки. Ледачий такого не скаже і не зробить. А лінощі – це зло. Зло – нещастя. Тож не дозволь нещастю стати поміж тобою і твоєю половинкою.

Повернутись до змісту книжки