Не вміємо цінувати?

      Не вміємо цінувати дане нам чи здобуте завдяки зусиллям? Так, не вміємо. І ти зі мною погоджуєшся. Повсякчас повторюємо собі це і все ж продовжуємо нехтувати важливим, цінним та дорогим. Особливо недбайливо ставимося до того, що дісталось легко, навіть якщо мріяли про нього, і якогось часу воно видавалося недосяжним. Цінним такий об’єкт залишався тоді, коли справді був недоступним. Можна завершити розмову, визнавши, що ми такими є, що з цією людською рисою боротися не варто. Але, думаю, ти також зі мною погодишся, що тебе й мене така ситуація тепер не влаштує. Чому? Тому, що своїм недбанням про когось чи про щось можна заподіяти іншому біль, незручність, зло.
      Ми мріємо бачити когось із протилежної статі в ролі нашого супутника життя. Якщо докладаємо до цього безліч зусиль і не добиваємося результату, то цей об’єкт наших думок назавжди залишається цінною фантазією.
      Якщо ми зуміли людину привабити, навіть звабити, то період цінування також є, але буденність, рутина і наше невміння бачити вартісне рано чи пізно викличуть стан байдужості або стан «невідчуття» того, що поряд – дорога, та, якій на певному етапі належали всі наші думки.
      Говорити про ситуацію, коли щось цінне саме приходить нам до рук, думаю, не варто. Ти сам розумієш, що навіть найвартісніша річ чи найдостойніша людина у такому випадку буде сприйматись як щось не дуже потрібне.
      Глянувши на ці ситуації збоку, хочеться сказати, що це – безглуздя.
      Якийсь період живемо з людиною пліч-о-пліч, отримуємо від неї турботу, увагу, її роки, спільно долаємо труднощі. Згодом звикаємо до цього і сприймаємо його як належне. Забуваємо у відповідь приділити увагу чи хоча б висловити вдячність. Це пригнічує «неоцінену» людину, відштовхує її від нас і змушує більше думати про життя так: «Воно могло б бути легшим, кращим, цікавішим поряд з іншим», «Хтось інший мене б оцінив»…
      Спробуймо зважити на деякі аспекти цієї проблеми. Насамперед хотілося б замінити слово «оцінювати». Ціну може мати річ, а людина – безцінна. Особливо та, з якою ти поєднав чи поєднаєш життя. На початку стосунків усе позитивне і приємне для тебе ти бачив чи побачиш у ній. Намагайся пригадувати це і виділяти нові хороші моменти вашого спілкування. Акцентувати на них. Результат перевершить очікування. Вам обом буде комфортно поруч. Наступного разу твоя половинка зробить це сама, а згодом виділення приємного із спільного буття стане звичкою. Тобто, ви станете на шлях радості й спокою у стосунках. І головне – для цього не потрібно жодних зусиль. Лише бажання.

      Якщо ти все-таки вважаєш, що людину оцінювати можна, і відчуваєш, що тебе недооцінюють, то раджу пам’ятати: інші дають нам ціну вдвічі меншу за ту, яку ми самі за себе б виставили. Адже кажуть, що людина вартує половину з того, що вона сама про себе думає.
      Як бути тому, хто опинився в ролі «недооціненого»? Насамперед зважити на написану вище фразу. Може, ти сам себе переоцінив.
      І все-таки, краще було б не говорити про ціну людини. Такої ціни нема. Якщо особа отримає «свою порцію» поваги та любові, уваги та турботи, вдячності та «потрібності», то й почуватиметься вмиротворено і задоволеною. Та й думки про «недооцінку» не виникатимуть.

      Цінуй, у першу чергу чи поза чергою, здоров’я. Власне і здоров’я інших. Цінуй його, знаючи, що воно безцінне, що його не купити, не повернути. Але ж його можна зберегти. Убережеш психічне здоров’я, та й фізично хворітимеш значно менше. Неспокій і нав’язливі думки – це шлях до порушення, підривання психіки, а, отже, ослаблення імунітету й того іншого, що пов’язане з ним. Тож, цінуй здоров’я. Це саме те, що безсумнівно потребує цінування, що треба оцінювати (вибач за тавтологію) як безцінне.

Повернутись до змісту книжки