Дактер-ханум

      Ця розповідь – про, здавалося б, звичайну людину. Але фраза, яку я неодноразово чула перед зустріччю з цією жінкою, насторожила: «Її ніхто не може зрозуміти». Проте тепер, коли дана історія викладена на папері, я з приємністю згадую чудову жінку – лікаря-кардіолога Жанну Владишевську.
      Дуже критична до себе та інших. Мабуть, саме тому її не розуміють. Але я все-таки спробувала. І, здається, зуміла. Принаймні, частково.

      Російська газета «Красная звезда» 2 вересня 1986 року опублікувала статтю, в якій є такі рядки: «З різних кінців Радянського Союзу прибули до Афґаністану люди в білих халатах. Багато лягло на їхні плечі, багато уваги приділяють медики роботі з місцевим населенням, виїжджають у віддалені кишлаки для надання медичної допомоги… На цьому знімку ви бачите Валі Мохаммада, якого оглядає лікар Жанна Владишевська».

      Із часу важкого випробування минули десятки років. Жанна жодного разу не пошкодувала, що саме так за неї вирішила доля. Лікувала людей двадцять, сорок років тому, лікує і нині. Пацієнти вдячні, а колеги глибоко поважають її за професіоналізм, готовність допомогти, поділитись багатим досвідом.
      Виростила і дала путівку в життя донечці. Втіхою стала внучка. А справжньою підтримкою є чоловік Віктор, який розумів дружину і тоді, коли залишала його, їдучи в Афґаністан, і загалом протягом усього спільного життя.
      Дактер-ханум – так називали Жанну афґанці. Українською мовою – лікар-жінка. Робота була важкою. Часто втомлювалася, але завжди збиралася з силами і продовжувала працю. Особливо нелегко було Жанні бачити поранених пацієнтів-дітей. Лікування тривало зазвичай успішно, але бувало, на жаль, і по-іншому. Часто привозили хворих на рахіт дітей, допомогти яким – проблематично.
      Траплялося, що Жанна потрапляла під кулі – надавала медичну допомогу афґанським артилеристам під гранатометним обстрілом.
      Як член аґітаційно-пропаґандистської групи зустрічалася з представниками Демократичної організації жінок Афґаністану. Була і на традиційних «жіночих посиденьках». «Часто чула про знущання душманів над жінками, які брали участь у громадському житті. І кидали каміння, і стріляли в активісток. І все-таки жінок, які знімали паранджу, ставало дедалі більше», – розповіла Жанна.

      Жанна Владишевська нагороджена медаллю «За бойові заслуги». Вона – одна з небагатьох жінок, удостоєних такої відзнаки. Крім того, отримала грамоти і подяки, в т. ч. від Головного політичного управління Афґанської армії.

      Можливо, Жанна не здійснила подвигу, Та на моє переконання, заслуговує на велику повагу і глибоку шану, бо, погодьтеся, не кожен із нас зважився б залишити сім’ю і добровільно поїхати в зону війни. Тоді це називали інтернаціональним обов’язком. А для Жанни це була лише спроба допомогти людям. І їй це вдалося, бо врятувала не одне життя.

      * * *

      Розповідати про себе, ділитися переживаннями, переконаннями, думками – це ніби оголятися. Ми показуємо, говорячи щиро, свою сутність, свою нагу душу. Душу ми роздягаємо при першій-ліпшій можливості. Чи то прийшовши до храму на сповідь, чи знайшовши людину зі схожим або не схожим на своє горем, чи не терпиться поділитися радістю, чи просто розмовляючи з кимось, тією або іншою мірою викладаємо у словах своє, відверте. Часто для оголення власної душі навіть не треба слів. Це роблять міміка, жести, поведінка.
      Тіло ж роздягаємо не з такою легкістю. Зазвичай за потребою.
      А де істина? Тіло від бруду відмиється, рана тілесна загоїться. А про душу такого не скажеш. Її не вилікуєш і не відмиєш.
      Звичайно, замикатися в собі, тобто не відкривати себе духовного, – не варто. Але й нехтувати сказаним чи пережитим морально не слід. Недарма ж духовне називають високим, а тіло – грішним.

      Про кожного з нас можна розповісти захоплюючу чи повчальну історію. Таким є життя з усіма його чорними та білими смугами, помилками і досягненнями, з багажем, який називаємо досвідом. Реальність на перший погляд така: керуватися мудрістю інших, роблячи помилки і висновки, повчати нащадків… і… розвиватися. Так, із нашими душами відбувається еволюція. Ми вдосконалюємося чи йдемо колуючи, повертаючись у те саме місце? Важко відповісти однозначно. Але, погодьтеся, навіть у випадку кружляння, тобто повертання до подій і ситуацій, що вже відбувалися з нами чи іншими, ми все-таки по спіралі життєвого шляху піднімаємося, а, отже, тією чи іншою мірою вдосконалюємося.

      У школі життя ми перебуваємо постійно. Ми не завжди вдумливі, уважні, старанні учні. Кожен крок, що ми ступили, і вчинки інших, свідками яких ми стали, є повчальними. Крім того, треба вчитися жити, пізнаючи основне, не витрачати зусилля на пошуки непотрібного, слухаючись себе внутрішнього.

      Три наступні історії – про творчих людей. Мистецтво – основна складова їхнього наземного життя, сенс теперішнього буття. У них є рідні, є сім’ї, але, розповідаючи про своє, вони говорять тільки про власний дар творити і аж ніяк не про перипетії, негаразди чи ориґінальні повороти долі. Це дуже закономірно. Наскільки правдиво і досконало? Суперечливе запитання. Але, однак, таке нутро людини – відчувати своє призначення на цій дорозі життя і віддаватися йому всією суттю.

Повернутись до змісту книжки