Я хочу бути з тобою

      Життя завжди нам готує несподіванки. Приємні й не дуже. Коли щось трапляється, ми впевнено кажемо: «Це – доля». І хоча в долю віримо, все ж маємо пам’ятати, що у нас завжди є вибір.
      Протягом життя кохаємо, відчуваємо ненависть або стаємо байдужими. Інколи коханим шепочемо: «Я хочу бути з тобою», а деколи про це хочеться кричати, щоби почув увесь світ. Буває й так, що з тих чи інших причин пропонуємо: «Покинь мене, я не хочу бути з тобою». А коли ми не впевнені, що кохаємо, тоді кажемо: «Я не знаю, чи хочу бути з тобою…»
      Наступні три історії – про жіноче кохання. Героїні – сміливі жінки. Вони багато страждали, але все-таки знайшли вихід із складних ситуацій. Тож нехай розповіді цих жінок стануть для вас порадою чи застереженням. А можливо, ви щиро позаздрите їм, бо вони страждали від кохання, а це – найсолодші муки.
      Оксана, Віта і Валя – три подруги. Три долі й три історії кохання.

      Оксана і Сергій.
      «Ми зустрілись у новорічну ніч, точніше познайомилися, розповіла Оксана. –До цього ми часто бачили одне одного у колі друзів. Я закохалася. Чи кохав він? Мабуть, ні. Хоча стосунки начебто розвивалися. Коли його не було, час для мене наче зупинявся. Життя продовжувалося, коли зустрічала його, і тривало до ранку, бо, прокинувшись, Сергій знову йшов… Я завагітніла… Вирішила не говорити про це Сергієві. Усвідомлювала, що можу його втратити. Але, на жаль, він помітив, що зі мною коїться щось не те і раптово зник із мого життя.
      Минали дні, тижні… Мені важко було носити під серцем часточку коханого й усвідомлювати, що йому я – не потрібна. Щоби повернути Сергія, довелося сказати неправду. Я повідомила, що зробила аборт. Як і раніше, Сергій почав приходити і зрідка залишатися до ранку. Але так тривало недовго – до моєї зустрічі з давньою подругою Ларисою. Вираз її обличчя говорив про те, що вона дуже щаслива. Так. Саме так почувалася тоді Лариса. Вона розповіла мені про свого нового прихильника і що вважає його «тим єдиним і на все життя». Я щиро раділа за подругу. І лише наприкінці розмови виявилося, що покохали ми одного й того ж «єдиного і на все життя» Сергія. Так, це був мій (чи не мій?) Сергій, той, чию дитину я мала народити через кілька місяців. Подрузі я не розповіла про себе. Змовчала тоді й мовчу досі.
      Минуло кілька років. У мене росте чудова донечка. Подруга вийшла заміж. Але не за «мого» Сергія. «Єдиним і на все життя» для неї виявився однокласник Євген.
      Що я згодом відповім на запитання донечки про її батька, ще не знаю. Можливо, скажу правду. Або те, що тієї миті вважатиму правдою. А Сергієві я вдячна і за донечку, і за те, що з ним пережила справжнє кохання. Принаймні, мені здається, що саме таким є справжнє кохання. Якби зустріла Сергія, то, мабуть, таки мовила б йому: Я хочу бути з тобою.»

      Валя та Олег. Їхні стосунки тривали шість років, а коли прийшов час серйозного кроку – створення сім’ї, Валя дізналася про те, що інша жінка вагітна від її обранця. Не повірила. А згодом дві красиві обмануті жінки зустрілися. Валентина вирішила зникнути з життя Олега, та він обрав саме її, хоча та, інша, носила під грудьми його дитину. Але Валя була непохитною у своєму рішенні, й Олег поїхав за кордон, утікаючи, мабуть, сам від себе.
      Ось розповідь Валентини:
      «Щоразу подумки повторюю слова: треба йти далі й просто жити. Але як жити? Кажуть, кожен – будівничий свого щастя. А я вірю в долю. Прожито роки, були радість і розпач, щастя і біль, але не втрачено віри у кохання – чисте, взаємне, щире. Тільки тоді, коли кохаєш, довкола стає усе світлішим, добрішим і приємним. Не помічаєш брутальності, злості, підлості, й хочеться, щоби так було завжди. Але приходить мить, коли ненароком стаєш свідком брехні, все розчиняється в суєтності буднів. І тоді, як після казкового сну, ставиш на вагу свої почуття й відкриваєш очі на фальш та правду, на брехню та щирість, ненависть та любов, радість та гіркі сльози.
      Кажуть, що плачуть тільки слабкі. Так, я слабка. Я повторюю щодня, щохвилини одну-єдину фразу: «Не хочу бути з тобою», хоча душа кричить протилежне: «Ти пішов стежкою брехні, кажучи смішні для мене слова: «Кохаю тільки тебе». А її, цю іншу, теж кохаєш?»
      Щастя не побудуєш на чужому горі. Я просто хочу залишитися на тому етапі наших відносин, де ми не встигли зненавидіти одне одного. Не хочу і не можу не любити тебе, але бути поруч – це втратити чистоту почуттів, перестати поважати самих себе. Ти вирішив щось змінити в своєму житті. Я бачу твою безпорадність. У цьому є й моя вина. Куди затягнуло нас життя?
      Я не знаю, як жити далі. Кохаю тільки тебе, але не теперішнього, а колишнього, коли бачила твої очі, голубі-голубі, коли торкалася до твоїх рук і забувала про все… Спасибі за те, що був у моєму житті. Залишимо все, як є, не дамо знищити світле почуття. А це світле – минуле й незабутнє. Пробач. Не хочу бути з тобою».

      А це історія третьої подруги – Віти:
      «Справжнє і чисте кохання є. Я кохала по-справжньому двічі. Вперше – коли мені виповнилося шістнадцять, вдруге – тепер, коли мені тридцять п’ять. Я порівнюю чи то поєдную ці два стани і серце кричить від болю. Кожна жінка потребує любові. Любов – це Божий дар. У мене – своя любов. І свій біль…
      Так трапилося… Мій перший коханий загинув у Афґаністані. Важко було пережити цю трагедію батькам, а для мене це й тепер біль. Я часто вночі прокидаюся і наче бачу крізь густий туман обличчя Богдана. Він тягнеться до мене, але щось забирає його. Я кричу: «Богдане!.. Богданочку!.. Богда…» Але далекий гул гармат дає зрозуміти, що все минуло, нічого не повернеш.
      Богдан – Богом даний. Здається, саме це означає його ім’я. То чому ж Господь розпорядився так? Може, щоби через страждання, через біль душі я вдосконалювалася?
      Сьогодні у мене є людина, яка кохає мене. Ми скоро одружимось. Але Богдан не йде від мене, він тримає мене позасвідомо і щоночі кричить у моїх снах: «Не відпущу! Не віддам тебе!» Моя любов до Богдана не згасла, але й Вадима кохаю, реального. Мені важко визначитися, хто мій єдиний. Я повторюю собі чи тобі, Богдане, що не знаю, чи хочу бути з тобою. Нестерпним болем щемить моя душа. Відпусти мене, Богдане, я хочу мати сім’ю, дітей і майбутнє. Своє і реальне! Ти тримаєш мене позаземним існуванням. Навіщо? Прийди в сон ще раз, але тільки для того, щоби відпустити».

      Життя триває, а Королева Доля готує все нові і нові несподіванки. Ви кохали по-справжньому? Важко відповісти? Чи важко визначити, що таке справжнє кохання? Кажуть, воно має бути вистражданим.

Повернутись до змісту книжки