І за гратами мріють про щастя

      Важка жіноча доля…
      Кажуть, жінка вже з народження приречена на страждання. Адже саме їй природою дано продовжувати рід… в муках. Кожна жінка потребує уваги, ласки, турботи. Та не завжди отримує те, чого хоче, або на що заслуговує. Чому? Причин безліч. Не в ту ситуацію потрапила, не того обрала в супутники, не тією життєвою дорогою пішла свідомо чи ні. Ця історія – про тих, хто обрав шлях, який веде до злочину. Устелений він образою, розчаруванням, тугою, сімейними негараздами, нестатками. Коли настає прозріння – приходиш до висновку – за все в цьому житті треба платити. Не лише грошима, а й власною долею, роками, власноруч вирваними із життя.
      Я довго думала про таких людей, особливо про тих, кого ми називаємо «слабкою половиною». І все-таки наважилася на зустріч з ними за колючим дротом. Мені хотілося зрозуміти їх. Не виправдати, а просто збагнути. Я зустрічалася з жінками, які не вперше стали на шлях до злочину. Вони хотіли ще раз випробувати долю, а трапилося навпаки: доля випробувала їх. Роками, яких не повернути.

      Усі вони вірять, що там, на волі, їх чекає… щастя. Справжнє жіноче щастя. Чи можна за ґратами залишатися справжню жінкою? Чи мають право злочинниці (вбивці, злодійки, шахрайки) бути щасливими? Чи зможуть перекреслити минуле і довести, що вони – жінки, які не тільки прагнуть ласки, тепла, уваги, а й заслуговують на це? Кожна з них – рецидивістка, тобто злочин скоїла не вперше. Стежина спокути для них не є чимось незвіданим, але на ній чомусь не втримались і у якусь мить знову оступилися. Чи востаннє було це?
      Побачене і почуте мене дуже вразило.
      Дивно, а може й ні. Всі вони мріють знайти судженого, народити дітей. Саме таким уявляють своє щастя. Та чи все так просто? Хто зважиться поєднати долю зі злочинницею, навіть такою, яка вже спокутала вину? А якщо про мамине минуле хтось розкаже дітям?
      Навіть заміжні, потрапляючи за ґрати, стають самотніми. Про них нерідко забувають діти, їх майже завжди покидають чоловіки, часто не розуміють батьки.
      Якби я на цьому завершила розповідь, то ви, звичайно ж, співчували б жінкам-в’язням. Та підемо далі у важку мандрівку.

      Я багато розмовляла зі засудженими, але щиро відкривали душу лише ті, які вчинили не надто важкі злочини (злодійки, наркоманки). Єдина жінка по-справжньому викликала мою жалість. На два роки її позбавили волі за крадіжку двох курей. А може, і їй не варто співчувати?
      За словами начальника тієї колонії, злочинницям співчуваєш, поки не прочитаєш їхні особові справи, або, принаймні, статистику. Із 1300 рецидивісток, які перебували в колонії в час мого відвідування, – 115 вбивці. Відбувають покарання і за умисні тілесні ушкодження, розбій, грабіж, навіть зґвалтування. Засуджених втретє і більше разів – майже дев’ять сотень. Вік ув’язнених – від 19 до 65 років.
      Значна частина жінок-в’язнів не уявляють свого життя поза колонією. Є такі, які коять злочини, щоби повернутися за ґрати, бо на волі нема куди піти, нема де жити, ніхто не чекає.

      Однією з моїх співрозмовниць була Оля. Вона працює в бібліотеці в колонії. На побачення до Олі ніхто не їздить. Уперше потрапила за ґрати підлітком. Має 16 років стажу кравчині-закрійниці. Всі – у колонії. Вона далеко не єдина, хто у неволі здобув освіту й набуває стажу.
      У колонії, яку я відвідала, 600 засуджених працюють на швейній фабриці. Вони шиють високоякісний одяг, матраци, подушки. Замовників є багато. За словами в’язнів, працювати цікаво. Крім того, за роботою вони забувають про те, що вчинили злочини, або багато роздумують над цим і шкодують, що сюди потрапили, каються.
      Кілька десятків засуджених фасують лаврове листя. Дехто працює в їдальні й на кухні. Навіть шеф-кухар – із в’язнів.
      Та працюють не всі. Частина – хворі на туберкульоз.
      Вони мають місце, куди приходять молитися.
      У відведені години дивляться телевізор.
      Здається, що життя за ґратами – не таке вже й важке. Адже серед засуджених є вбивці, яких, на думку суспільства, варто було б позбавити не тільки всіх земних «радостей». Є й такі, які забрали життя у власних дітей. Одна втопила немовля в криниці, інша вбила трьох власних дітлахів через те, що другому чоловікові вони були не потрібні. Чи визнали вину ці жінки? Чи покаялись? Як планують жити далі?
      Відповіді я не отримала. Вони не хотіли зі мною розмовляти.

      Є в колонії одне приміщення, куди бояться потрапляти не тільки засуджені. Перебувати там моторошно і працівникам. Ви, мабуть, здогадалися, це – карцер. Я й сама переконалася, таке жахливе видовище – не для людей із слабкими нервами. Працівники колонії розповіли, що засуджені, побувши у цьому вологому і холодному приміщенні, у більшості випадків, повертаються до казарми хворими.

      Але, читачу, знову – про жіноче щастя. Хтось із працівників колонії сказав, що засуджені – такі самі жінки, як і ми, й що вони також заслуговують на прихильність долі.
      То чи мають вони право бути щасливими? Мабуть, усе-таки мають, але – спокутавши вину. Та по-справжньому щасливих серед в’язнів знайти важко, майже неможливо.
      Моє побачення з рецидивістками тривало половину дня. З одного боку, на душі стало легше, з іншого – дуже важко. У мені боролися співчуття й осуд, нерозуміння і часткове розуміння. А ще я думала про тих жінок, які приходять за ґрати на роботу, тобто виконувати професійні обов’язки, бо в мене склалося враження: працювати тут – майже те саме, що відбувати покарання. Втім, вони цього й не заперечували.

Повернутись до змісту книжки