Що буде завтра?

      Що буде завтра? Цієї миті це не має жодного значення Адже Тамарина мрія здійснилася. Вона вдома. Цього дня чекала п’ять років.
      А завтра?
      Завтра все буде добре. Тамара вірить у це. Вона щаслива. Її зрозумів чоловік, пробачила донечка. Вона знову цілує на ніч свою дитинку, знову прокидається у теплих обіймах коханого чоловіка. Бо має на це право після багатьох років страждань. Здавалось, якби ті муки тривали хоча б на мить довше, – не витримала б.
      У кожного з нас бувають хвилини розпачу, зневіри… Здається – все, безвихідь. У такому випадку краще заспокоїтись і опанувати себе. Це випробування, його треба пройти. Головне – не панікувати, не впадати у крайнощі, не шкодувати себе й не проклинати долю.

      Тамарі було дуже важко, але вона намагалася думати тільки про хороше. Бо лише це підтримувало, додавало сили і допомагало витримувати всі випробування долі. Тамара згадувала веселий сміх донечки, дотики коханого, цікаві розмови зі сім’єю за вечерею, відпочинок у колі друзів… Згадувала людей, серед яких жила раніше, і тих, котрих зустрічала на вулицях. Усе це – лише миті, але саме з миттєвостей складається наша дійсність. Жила спогадами, бо весь її реальний світ був у вікні турецького борделю…

      Усе життя Тамара була найкращою, найуспішнішою: улюбленою донечкою у знатних батьків, відмінницею в школі, лідером серед друзів. Розумна, приваблива, забезпечені батьки – все це «пророкувало» дівчині безтурботне майбутнє. Але «не так сталось, як гадалося». Покохала студента. І не могла від нього відмовитися, хоча на цьому наполягали батьки. Не підкорилась. І вони наче забули про існування дочки і зятя.
      Не було гучного весілля. Не було благословення батька й матері. Але було і є взаємне кохання. Долі двох молодих людей поєдналися.
      Згодом у Тамари та Руслана народилася донечка. Назвали Вірою. Закінчили навчання, але роботу знайти було важко. Після довгих роздумів Тамара вирішила їхати за кордон на заробітки. Руслан залишався зі шестимісячною дитиною. Чому їхав не він? Тому, що добре оплачувану роботу пропонували тільки Тамарі. Працювати офіціанткою заради коханого чоловіка і донечки не так уже й принизливо.
      …Дорога в Туреччину. А далі Тамара пам’ятає не все. Наркотики, чужа мова і… повний хаос.
      Прокинулась у незнайомій кімнаті без документів і валізи. Лише згодом більш-менш упорядкувала думки. А із них висновок: її продали в один із борделів Туреччини. За неї отримали п’ять тисяч американських доларів. Із 20-ти дівчат, з якими Тамара їхала в Туреччину, наша героїня виявилася «найдорожчою». Ці гроші вона зобов’язана була відпрацювати.
      Кожна жінка прагне любові, а близькі сексуальні стосунки майже завжди допускає з коханим. Дуже рідко жінки стають проститутками тому, що їм це подобається. Причини переважно – безробіття, злидні.
      У Тамари вибору не було. За півбуханки хліба їй доводилося «обслуговувати» до десяти клієнтів за добу. Ніякої зарплати сутенер не виплачував. Дівчата отримували лише воду та хліб. Місяцями не виходили на вулицю. Минав час, а зв’язку з рідними не було ніякого. Щодня Тамара прокидалася з думкою, що, можливо, вже сьогодні вдасться зателефонувати додому.
      Руслан позичав гроші, щоб прогодувати донечку. Спливли роки. Вірочку віддав у дитсадок. Пішов працювати. Вісточки від Тамари все не було. Вірив, що вона жива, що повернеться, хоча відчував – із нею не все гаразд. Молився. Просив Бога допомогти коханій повернутися й водночас проклинав долю, не міг пробачити собі, що відпустив її.

      Із часом у Тамари з’явилися постійні клієнти. Один із них навіть став другом. Дивно, але це так. Він багато платив, тільки б Тамара була поруч і менше часу приділяла іншим. Вона, відчуваючи його прихильність, просила допомогти їй вирватися з тенет сексрабства, але він не хотів її відпускати.
      Від недоїдання та недосипання Тамара захворіла. Виявилися ознаки і венеричних хвороб. І лише через п’ять років її друг-клієнт погодився допомогти. Влаштував втечу. Далі – три місяці у турецькій в’язниці. Тамарі зробили тимчасовий паспорт і допомогли повернутися додому.
      Це був найважчий момент. Вона знала, що без грошей повертатися не можна. І всі ці роки з голови не виходили думки: «Чи дочекається її Руслан? Чи не виховує їхню донечку інша жінка? Куди йти? Батьки, мабуть, не приймуть… А чоловік?» Тамара все ще кохала його.

      …Повернулася. Йшла рідною вулицею, йшла додому.
      Подзвонила у двері. І… ніхто не відчинив. Була друга година дня.
      «Де вони? Де Вірочка? Де Руслан?»
      Вийшла у двір. Сіла на лавочку. Від втоми задрімала. А прокинулася… не повірите… від слова, що мовила дитина: «Мама». Тамара народила шість років тому, але мамою її дитина назвала вперше. Вірочка тримала за руку батька і широко відкритими очима дивилася на матір. Вона впізнала Тамару, бо Руслан завжди розповідав про неї, і з фотографією мами дитина засинала.
      Що буде завтра? Це вже не має жодного значення. Головне – вони знову всі разом. Ніяких запитань, пояснень. Лише згодом Тамара про все розповіла.
      Півроку лікувалася. Виразка шлунка, низка «жіночих» хвороб і проблеми з психікою. Та головними ліками були любов і тепло сім’ї.
      Згодом усе наладилося. Треба було лише пройти через випробування долі, керуючись любов’ю, вміючи прощати й маючи бажання простити.

Повернутись до змісту книжки