Дорога в рай, який називають притулком

      Люди і долі… Діти та їхні долі…
      Наше майбутнє найчастіше залежить від людей, які народили та виховали нас. Начебто, саме вони повинні допомогти обрати правильну дорогу в житті.
      …Ми народжуємо дітей. Для чого? Для продовження роду? Тому, що так роблять усі? Для того, щоби було кому доглянути нас у старості?
      Ця історія – про дітей, які самі вибрали свою життєву стежину. Вона веде у притулок, який вони називають раєм. Інколи у притулки дітей привозить міліція. Та це, як не дивно, трапляється рідко. Малеча зазвичай сама знаходить сюди шлях.
      Коли я торкнулася цієї теми, у мене виникло безліч запитань. Головне з них: чому дитина йде з дому?
      Я, як мати, чия дитина вже з народження стала сенсом мого життя, розумію, що кожному маляткові важливо відчувати, що його поява на світ була бажаною, що його люблять, розуміють і завжди підтримають. Нам, батькам, потрібно завжди пам’ятати, що майбутнє наших дітей значною мірою залежить від нас.
      А як би відповіли на згадані запитання батьки, чиї діти приходять у притулок, бо тут їм краще, ніж удома? Я навіть не шукала зустрічі з такими батьками, бо здалося, що вони не говорили б зі мною або відповіли б нещиро. Та й зрештою, як би мало звучати моє запитання?
      Але з дітьми я зустрілася.
      Малеча у притулках перебуває тимчасово. Далі долю хлоп’ят та дівчаток вирішуватимуть дорослі: або – в інтернат, або – додому. Але чи чекають їх удома? Чи хочуть вони повертатися до рідних? На останнє запитання відповідь зрозуміла. Якщо втекли з домівки раз або двічі, то навряд, чи не зроблять цього знову.

      Першою моєю співрозмовницею стала дванадцятирічна Марійка. Вдома їй доводилося робити все: і корову доїти, і поросят годувати, і доглядати хвору бабусю. Брат зловживав алкоголем. Життя маленької дівчинки було нестерпним. Додому повертатися не хоче. У неї є бажання – потрапити в інтернат. Чи про таке повинні мріяти діти? Про Марійку розповіли мені й працівники притулку. Вона розумна, слухняна і співчутлива до інших дівчинка. Чому ж має терпіти знущання брата після похмілля і виконувати в господарстві всю важку роботу?

      Чотирнадцятирічний Роман жебракував. Знайшов друзів, які розповіли про маленький «рай». Так і потрапив до притулку. Хлопчина багато розповідав про себе. Останньою фразою нашої розмови були такі його слова: «Мене мама не любила так, як люблять тут». Роман веде записи в щоденнику. Діти пишуть зазвичай про друзів, забави, про день, що минув у школі чи відпочинок із батьками під час вихідних. Роман щодня пише одні й ті самі речення: «Що буде далі? Я хочу вчитися. Хочу, щоби мене любила мама».

      Мешканку притулку Оленку я запитала, куди вона бажала б повернутися – додому чи в інтернат, дівчинка не задумуючись, відповіла: «В інтернат». Хоча в останньому їй уже доводилося побувати. Втекла звідти додому, але батьки вигнали. Ночувала на вулиці. Кілька разів просилася додому і… прийшла туди, де прийняли – у притулок. Оленка пояснювала: «Тут тепло і не страшно. Мене не виганяють. Уявляєте? Тут добре, але скоро піду вчитися в інтернат. Там теж добре. А сюди прийдуть інші діти, яких також виженуть із дому». Чуєш, читачу: «Виженуть із дому». Мені страшно. А тобі?

      Сашко. Йому шість років. Втік із інтернату, щоби піти жебракувати зі старшим братом. Не для себе вони просили милостиню. Для п’ятнадцятирічної сестрички і восьмимісячного племінника. Я спробувала поговорити зі Сашком, але його слова губилися в схлипуваннях. Плакав, бо згадав про сестричку і її синочка, про яких, окрім нього, нема кому потурбуватися.
      Сашко – сирота. Таких, як він, у притулку менше восьми відсотків. У всіх інших є батьки.

      Нерідко дітей приводять у притулок матері, залишають їх і… не навідуються. Найчастіше пояснюють свій вчинок працівникам притулку так: «Я не можу дитину прогодувати» або: «Мені потрібно влаштовувати своє життя». Висновки не робитиму.
      У притулку кожна дитина має особову справу. Здивувало мене те, що «прибув» і «вибув» у багатьох зазначено не раз і не двічі, а інколи десятки разів.
      Тут знедолені діти перебувають у надійних і турботливих руках. Не знаючи їхніх історій та не читаючи напису на дверях будинку, й справді почуваєшся спокійно і затишно. Недарма діти назвали це місце «раєм». Але не такого «раю» бажає кожна мати дитині, народжуючи її. Чому з часом стає байдуже?

Повернутись до змісту книжки