Я твоя кровинка, мамо або Мамо, де ти?

      Боляче, коли матір позбавляють батьківських прав, або у неї забирають дітей. Здається, більшої кари для жінки нема, але ж ні… Є й такі «матусі», які самі відмовляються від своїх дітей. І на це в них є різні причини: скрутне матеріальне становище, неповнолітність матері, важка хвороба когось із батьків чи дитини…
      Якщо ж батьки не виконують обов’язків щодо дитини, то повинні відповідати за державними законами. Втім, є ще й неписані закони – людські чи Божі. Як би хотілося, щоби це розуміли батьки, котрі залишають дітей напризволяще.
      А що відчувають покинуті діти?
      Побувала я і в будинках для сиріт, і в дитячих притулках. Намагалася відчути душею й збагнути розумом те, що відбулося з неповнолітніми і ще дуже маленькими мешканцями, що відбувається в їхніх світах, вимірюваних духовно і матеріально.
      Кажуть, діти «безгрішні, невинні», й «бути дитиною – добре». Та не завжди дитина щаслива, коли в неї є повноцінна сім’я, і не завжди нещасна, коли називають сиротою.
      Я намагалася бути стороннім спостерігачем у будинках для сиріт та притулках для малечі, побачити якнайбільше позитивного, старалася стримувати емоції. Мушу визнати: вдалося не все. Не втрутитися, не запитати, не побачити поряд із хорошим не надто хороше і, прийшовши додому, не виплеснути емоції в сльози, я не змогла.
      І наче у сні, донині згадуються голоси сиріт, покинутих дітей і наче марево – звертання до матерів.
      Може, не істину я висловлюю. Викликати жалібність, осуджувати, просити про співчуття не маю права і не роблю цього. Кожен відчуває правду по-своєму. Кожен відчуває «свою» справедливість. Та далеко не кожен керується цим власним відчуттям істини, не кожен хоча б відчуває її.

      Шалений біг життя, сповільнена мелодія історії… Ці два протилежних ритми то змінюють один одного, то співіснують. Життя минає, а ми часто не помічаємо найголовнішого. Долаємо перешкоди, перестрибуючи через них або обходячи, обдумано чи підсвідомо.

      Мати, народжуючи дитину, забуваючи про нестерпний біль, із трепетом очікує, коли її кровинка вперше заплаче. Це означатиме, що дитина вдихнула повітря, і вона житиме. Так буває зазвичай. А які думки в голові матері, котра знає, що після хвилюючої миті народження настане час, коли вона віддасть свою дитину іншим? На жаль, з’ясувати це неможливо. Хто розповість про такий вчинок, навіть якщо по-іншому навряд чи можна було вчинити? Хоч… у нас завжди є вибір. Такі жінки обирають шлях зречення, вважаючи, що полегшують життя собі чи дитині.
      У будинках для сиріт дітям тепло, затишно, вони ситі, про них турбуються. Але замінити матерів працівникам таких закладів непросто. І так само нелегко бачити мокрі від сліз подушечки малечі й давати відповіді на дитячі запитання: «Чому в інших діток є мама і тато, а в мене нема?», «Хіба я погана?», «Чому мене мама залишила тут?», «Що мені зробити, щоби мене забрала мама?».
      Наступна історія про дитину, яка лише поглядом чи сльозою може запитати про щось подібне. Про власні емоції від побаченого не писатиму. Гадаю, читаючи, ви й самі відчуєте щось схоже.

      Учора всі святкували новий рік. Учора було перше січня. Чи святкувала вона? У неї на руках було дитя, яке вона щойно народила. Які думки роїлися в її голові? Чи весело було їй? Здавалося б, свято подвійне – народження синочка і новорічна ніч. Про її думки ми не дізнаємося ніколи, а от дії наступного дня стали очевидними.
      2 січня. Морозяний день. Випадкові перехожі. На сходах управління міліції маленький згорток у білих пелюшках – її дитина. А далі – традиційний, як виявилося, для таких ситуацій перебіг подій: машина швидкої допомоги, медичний огляд хлопчика і наступні записи: «Дитина чоловічої статі, віком 8 – 10 днів, маса тіла 3 254 грамів, довжина 50 сантиметрів, сірі очі, темно-русе волосся. Стан здоров’я – середньої важкості, ноги холодні, з носа виділення». З такого документа розпочалося життя хлопчика.
      А далі була перша анкета: «Стрілець Віктор Олександрович. Народився 25.12. 2005 р. в Тернополі. Статус: підкинута дитина». Правдивим у цьому документі є тільки останній пункт: «підкинутий». Ім’я вигадали лікарі, які рятували життя дитини. Віктор – бо переможець. Олександрович – на честь одного з лікарів. Стрілець – бо під таким сузір’ям зодіаку народився.
      Коли Вікторові Стрільцю виповнився місяць, хлопчика перевели у його вимушену домівку – будинок дитини. Саме там і була призначена наша зустріч.

      Таких, як він, там п’ятдесят, а чуйних, уважних і турботливих працівників – півтори сотні. Переступивши поріг, я наче потрапила у справжню велику сім’ю. Важко було не помітити гармонії і спокою, тепла і любові, турботи і ласки. А головне – усмішок на устах малечі.
      Переді мною гостинно відчиняли кожні двері будинку. В цьому затишку приємно було спілкуватися з працівниками і гратись із малечею. Всі вони як єдина родина, але в кожного своя доля, своя історія, своя дорога до будинку, в якому тепер живуть разом.
      За одними з дверей, серед дітей, які вже пробують вимовляти перші слова, робити перші кроки, лежав одинадцятимісячний Віктор Стрілець. Розвиток дитини не відповідав вікові. Він не міг навіть тримати голівку, не кажучи вже про те, що повинен би сидіти чи ходити. Та й зі зором далеко не все гаразд. Де причина цієї проблеми? На генному рівні закладено недоліки? Чи переохолодження у день, коли дитину знайшли на вулиці, стало причиною таких непоправних фізичних вад? Лікарі сказали, що і те, й інше.
      Вікторові уста мовчали. І навряд, чи колись заговорять. Але душа кричатиме. Як і в кожного з дітей, котрі підростуть і покинуть стіни цього будинку, що за роки, проведені там, стане рідним. Їхні серця рватимуться на шматки, коли вкотре колотиме думка, чому в них нема сім’ї, в якій були б рідні тато і мама, братики і сестрички. Одні з них шукатимуть жінок, які їх народили, щоби назвати мамою, інші через роки повертатимуться у свою першу сім’ю – будинок дитини, де отримували істинну любов і турботу.
      Знову і знову повертаюся думками в кімнату, де у маленькому ліжечку майже нерухомо лежить одинадцятимісячний хлопчик із величавим іменем Віктор. А звідти думки вириваються і летять до жінки, яка дала йому життя і призначила таку долю:
      «…Де ти, мамо? Чому в долонях не тримаєш рученят синочка? Чому не чуєш сама себе? Адже десь у тобі, в серці, в душі залишилися той останній день, остання хвилина, останній погляд маленьких рідних оченят. Ти – мама! Незважаючи на те, що не виховуєш свою дитину, не співаєш їй колискових, не ти накриваєш її вночі теплою ковдрою. За тебе це роблять інші. Ці інші, чужі люди, стали для твоєї крихітки найріднішими. Чому вони, а не ти? Ти ж можеш усе це робити сама. Тільки обставини, які змусили тебе позбавити саму себе материнства, не дають сил, щоби прийти до своєї кровинки. Прийди хоч раз, а за ним ще один, ще, а з часом прийди і забери зі собою назавжди в свій дім свого хлопчика – схожого чи навіть і не схожого на тебе. Бо ти – мама!

      Де ти, мамо? Задумайся. Зупини мить. Сідаючи до столу, подумай, що біля тебе могло бути і твоє дитя.
      Твоя дитина не живе з тобою. Ти їй призначила іншу долю. І тепер у неї інша родина, з якою вона зустрічає ранок і проводжає вечір із надією, що завтра прийде мама. З цими мріями засинають діти-сироти. А про що думаєш ти пізніми вечорами? Спиш? Мабуть, інколи ні. Ти все-таки жінка. І хоча не чуєш уночі дитячого плачу, знай, що прокинулася саме від нього. Серце серцем можна віднайти через роки, через усі біди і негаразди, які тебе і твою дитину розділили на два береги. Береги не сходяться, а люди завжди можуть зійтися.
      Де ти, мамо? Чи можна тебе так називати? Чи болить у тебе серце, коли бачиш чужих дітей? Подивися на щасливих людей. І ти зі своєю дитинкою могла б бути щасливою. Хіба твоє серце не чує голосу серця твоєї крихітки? Невже у твоїй душі не щемить біль душі твого дитяти? Ти – мама. Ти повинна це відчувати. Це твоя частинка, твоя кровинка. Ви маєте бути разом. Ви потрібні один одному, як ніхто не потрібен нікому в усьому світі. Ви – мати і дитина, ви – рідні, ви – єдине, святе й нероздільне.
      Де ти, мамо? Для кого живеш? Для себе і своєї мети? А хто потурбується про твою дитинку? Чужі люди? Так. Але ж твоїй кровинці потрібні саме твоя ласка і твоє добре слово.
      А чи задумалася ти, як називатимуть твою дитину? Сином? Навряд. Всиновлюють здорових дітей. А ким він буде все життя? Сиротою? Так. Але насамперед – підкинутою дитиною, підкидьком.
      Тебе ніхто ніколи так не чекатиме, як твоя крихітка, котру ти змогла залишити на вулиці в морозяний день. На що ти мала тоді надію? Що твою дитину хтось знайде і зігріє чи … хотіла позбавити її життя?
      Якщо не сьогодні, то згодом ти все зрозумієш. Але не барися. Можливо своїй дитині ти потрібна саме цієї хвилини».

Повернутись до змісту книжки