TalkAboutLife - Поговори зі мною про життя - Електронна книжка Ольги Казимирович
talkaboutlife.narod.ru
Перейти до змісту книжки Поговори зі мною про життя
Запам'ятати цей сайт
КАРТА САЙТУ

ЗМІСТ КНИЖКИ

ПРО АВТОРА

НАПИСАТИ ЛИСТА

СПІЛКУВАННЯ

СКАЧАТИ КНИЖКУ

ЗАМОВИТИ КНИЖКУ
 
 

Ще одна молитва

      Мова про ще двох мешканців уже згадуваного будинку. Вони, на перший погляд, звичайні люди, на обличчях – посмішки. Але якби все було саме так, то не мала б сенсу розповідати їхню історію.
      Дуже часто нашу долю вирішують батьки. Вони народжують нас, допомагають нам здобути освіту, влаштуватися на роботу, словом, роблять усе можливе, щоби ми обрали «правильну» життєву дорогу. Але буває й так, що батьки з тих чи інших причин відрікаються від дітей, навіть не задумуючись над їхнім майбутнім.
      Аня народилася в Ялті тридцять років тому. Коли їй виповнилося півтора року, від неї відмовилися батьки. Чому? Нині на це запитання може відповісти тільки вісімдесятичотирьохрічна мама. Батька серед живих уже нема.
      Довго шукала батьків і лише кілька років тому знайшла маму, братів та побувала на татовій могилі. З Анею розмовляли тільки брати, мати ж була байдужою до приїзду дочки. А ще дівчина бачила в материних очах обурення. Мабуть, старенька не хотіла, щоби хтось дізнався про те, що дитину вона народила, коли їй було вже за п’ятдесят.

      …Аня покохала Степана, Степан – її. І вже шість років говорять одне одному: «Я тебе люблю». І, напевне, тільки це почуття дає їм сили жити з усмішкою. Вони одружені чотири роки. У них – шестирічний синочок Юрко. Степан не є біологічним батьком дитини. І тільки чотири місяці тому Степан і Аня отримали змогу зустрічатися з сином. Але лише зустрічатися, бо жити разом нема де. Нині Юрка виховують сестри з дитячого будинку для сиріт. Хлопчик дуже розумний, але з ним мало займалися, тому він у свої шість років не вимовляє й половини звуків. Проте дитина зранку і ввечері молиться. Просить у Бога «здоров’ячка».
      На моє запитання, чи є в нього друзі, хлопчик відповів: «Є. Сестра Мартина».
      Я довго розмовляла з Юрком і сестрами. Дуже хотіла зробити щось добре для дитини. А що наймиліше, як не рідна матуся? Ми вирішили влаштувати їм побачення. Бо, за словами сестри Мартини, яка є директором будинку для сиріт, мати навідується до хлопчика раз чи двічі в місяць. Хоча живуть приблизно за кілометр одне від одного. Юрко з радістю сприйняв нашу ідею. Ми привели хлопчика в будинок-інтернат, у якому мешкають Аня і Степан. Обійми… Радість… Солодощі від батьків…

      Але… Ця зустріч тривала тільки кілька хвилин. Розглянувши подарунки, Юрко мовив: «Хочу додому. Я вас люблю, але хочу додому».
      Після почутого і побаченого в мене виникло безліч запитань. У тебе, читачу, думаю, також.
      Здавалося б, дорослі люди – і не працюють. А як працювати? Аня – інвалід, Степан – паралізований. Їхній місячний дохід – 50 гривень.
      Аня віддала хлопчика зразу ж після народження в будинок дитини, бо не могла вчинити по-іншому. Не тому, що з нею теж так вчинила мама, а тому, що не було де з новонародженим синочком жити. І нині нема…

      Сім’я… Що таке сім’я? Сім’я – це коли живуть разом двоє людей, які кохають одне одного, одружені чи ні. Якщо у них є неповнолітні діти, то вони також живуть із ними. Чи можна Аню, Степана та Юрка назвати сім’єю?
      У їхній ситуації навряд чи могло бути інакше. Аня не відчувала материнської турботи ніколи. А нині, можливо, не до кінця розуміє, що таке «бути матір’ю». Чи, може, я помиляюся? Напевне, ні. Вона не чула, як її рідна кровинка мовила перше слово, не бачила першого кроку синочка, не годувала материнським молоком… Аниної вини в цьому нема. Так склалося. На жаль… Хоча «медаль має дві сторони», і безвиході не буває, не будемо героїню звинувачувати, бо, найімовірніше, нема в неї ні належної віри у власні сили, ні підтримки, ні розради.

      Звичайно, я запитала й Аню, й Степана, яким вони уявляють своє майбутнє і майбутнє Юрка. Вони відповіли: «Про це ще рано говорити». А коли буде не «рано»?
      Юрко живе у будинку для сиріт, але він – не сирота. У нього є батьки. Чи краще було б йому з мамою і татом? Чи змогли б батьки з такими мізерними пенсіями хоча б прогодувати дитину?

      У народі кажуть: «Усе, що стається, – на краще». Може, це були лише випробування долі, а потім заясніє «світло в кінці тунелю»? Можливо, воно вже миготить, тільки треба уважніше придивитись. Адже вони не на вулиці. Мають де спати, їх годують, про них турбуються лікарі. Вони люблять одне одного. І в них є мрії, а мрії здійснюються.



Повернутись до змісту книжки
© Ольга Казимирович, 2007-2009
e-mail:
olia.dolia@gmail.com
Hosted by uCoz