Нічні молитви

      «Отче наш… Ти, що живеш на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай збудеться воля Твоя…»
      Цю молитву ми промовляємо до Всевишнього з надією змінити свою долю та долю рідних на краще. Ми віримо в те, що наше майбутнє передбачене, але водночас надіємося, що після молитви й самі зможемо щось змінити.
      Те, що з нами відбувається протягом життя, називаємо долею. Отож, поговоримо про схожі й водночас такі різні долі людей, які жили своїм життям, а на схилі віку зустрілися. Ця розповідь про чоловіків та жінок, чиї життєві стежки в час свого наближення до кінця переплелися або стали подібними. Але… як і протягом усієї дороги життя, одні мали спокій, інші – зневіру.

      Є місце, куди приходять і залишаються назавжди люди, за спиною в яких одлітоване життя, а попереду спільна дорога, сповнена умиротворіння. На ній уже нема тернистих стежин. Залишаються тільки спогади й молитви.
      Мова про мешканців так званого «будинку перестарілих». І мене доля привела у геріатричний будинок-інтернат, але тільки для того, щоби заглянути в душі підопічних, зрозуміти їх, поговорити про долю, вислухати. А тепер викладаю все це на папері, щоб донести і до твого, читачу, серця.

      Перед зустріччю з мешканцями будинку-інтернату мене переповнювало хвилювання. Не знала, чи будуть ці люди відкритими до розмови. Розуміла, що говорити з ними слід по-особливому. Але як?
      На щастя, мої хвилювання були марними. Кожен щиро поділився своїм минулим і тим, чим живе нині. Говорили про мрії і плани.

      Одна жінка не хотіла називати свого імені, але відповіла на всі мої запитання. Та називатимемо її бабуся Олена.
      День, коли ми зустрілися, був для неї особливим – 81 рік тому вона народилася. Чекати б гостей та подарунків. А для бабусі Олени єдиною подією стала наша розмова. Сказала, що найкращим подарунком була б зустріч із онуками… А далі розповіла свою історію.
      Пережила довгу війну. Та це були не всі випробування. Тоді ще була молодою, мала наснагу йти вперед і дуже хотілося жити. Вийшла заміж, народила двох дочок, а потім склалося так, що й похоронила їх.
      Квартира, в якій жила, була великою. Вирішила продати, щоби купити меншу. Гроші віддала зятеві. Він попросив тещу деякий час пожити в «будинку перестарілих». Та цей «деякий час» триває вже довгі роки.
      Єдина розрада для бабусі – онуки. А ще пише вірші. Навіть про себе розповідала, римуючи рядок за рядком. Не одне десятиліття працювала педагогом. Давала «путівку» в життя чужим дітям. Сьогодні чужі люди дбають про неї. І внуків виховала так, що має ким гордитися й кого чекати в гості. Знає, що онучата приїдуть через місяць, а протягом цього часу вона молитиметься. Проситиме здоров’я для онуків. А для себе… нічого. Змирилася…

      «Випускний вечір, і того ж дня почалася війна», – так розпочала розмову мешканка будинку-інтернату Ольга. – Мене війна застала в Сталінграді, а попрощалися ми з нею в Берліні.» Працювала фармацевтом. Займала керівні посади. На особисте життя часу не вистачало. Жодного разу не пожалкувала, що прийшла «доживати віку» в будинку-інтернаті. Сказала, що знайшла тут довгоочікуваний спокій.

      До своєї кімнати мене запросила Неля. За словами жінки, життя в неї не склалося. Багато неспокійних днів, чимало горя. Єдина дочка зловживала алкоголем. Продала спільне з мамою та сином майно, щоби було за що купити випивку. Бабусі та внукові довелося шукати притулку в іншому місці. Ярослав нині мешкає у друга, бабуся – в будинку-інтернаті. Але сьогодні радість не сходить із її обличчя. Приїхав провідати внук. Я бачила посмішки на устах жінки та юнака, а ще був помітним сум у очах.
      Сусідка Нелі – Анна. Через усе життя, крізь негаразди та випробування ця жінка пронесла молитву. І тільки слово до Бога дає їй відраду. Вона має молитву і надію. Надію на те, що приїдуть навідатися діти. Анна чекає рідних уже не перший рік. Обіцяли приїхати після свят. Відтоді минули не одні Різдвяні, Великодні, Зелені свята, а дітей усе нема й нема…

      Тамара все життя працювала в органах внутрішніх справ. Частково втратила зір. У той же час у неї з’явились опікуни. Здавалося б, жодних проблем, спокійно доживай вік, про тебе піклуватимуться. Про бабусю Тамару «потурбувалися» своєрідно. Вже п’ять років вона живе в будинку-інтернаті, а люди, призначені опікунами, – в її квартирі.

      Зустрілась я і з тридцятирічною мешканкою «будинку перестарілих» Оленою. Вона – переможниця республіканського конкурсу краси «Міс на візку». В Олени нема ніг. І, як не парадоксально це звучатиме, у геріатричний центр її привела мрія. У місті, де розташований центр, легше здобути освіту, знайти роботу, а, отже, це – крок до здійснення мрії.

      Розповіді чоловіків були менш емоційними. Вони викладали свої історії стримано. Така їхня природа. Не визнавати поразок. А може, чоловіки все сприймають, як належне?
      Найбільше мене вразила розмова з Ярославом. Він був цікавим співрозмовником і привітною людиною. У минулому – фотокореспондент. Цукровий діабет, гангрена, втрата ніг. Молодою померла дружина. У нього ще є старенька мати, троє дітей та п’ятеро онуків. Але всі вони чомусь забули про нього. У молитвах просив Бога зберегти те здоров’я, яке ще мав. Мріяв ще хоча б раз перед смертю побачити дітей. Як я згодом дізналася, через два роки після нашої зустрічі життя п’ятдесятирічного Ярослава обірвалося й мрія так і не здійснилася.
      Нема сьогодні вже й бабусі Олени. Від часу мого відвідування цього будинку минуло кілька років. Не про всіх, із ким зустрічалась, я згадала у цій розповіді. Та за такий порівняно короткий час серед живих залишилася тільки половина знайомих мені мешканців «будинку перестарілих». Мене це вразило, бо їхній вік мені був відомий. Але й допомогло збагнути одну з істин. Людині допомагає жити любов. Тільки вона може надихнути і додати енергії. Підопічні були оточені турботою, але аж ніяк не родинною любов’ю.

      Розмови… Розмови… А потім – переосмислення життя. Ніколи не пізно обдумати минуле. І навіть якщо це нічого не змінить, ми хоча б збагнемо, чому склалося саме так, і своїм досвідом навчимо інших. Можливо, ми інколи не розуміємо своїх дітей, а коли стаємо немічними чи самотніми, коли потребуємо уваги чи розради, діти не розуміють нас, або їм стає просто байдуже.
      Якщо у тебе ще живі батьки – не забувай про них. Прости їм усі непорозуміння, бо вони – батьки.

Повернутись до змісту книжки